"Прочитай мене..."
Колись давно - майже півтораста років тому, коли й прабабусі твоєї не було ще на світі, - жила собі в Англії дівчинка на ймення Аліса Ліддел.
Аліса мала тата, маму, двох сестричок і кицьку Діну. А ще вона мала гувернантку, яка мешкала в них у домі спеціально, аби навчати сестричок Ліддел добрих манер. Бо ж не так-то воно легко навіть якщо ти вже опанувала всі чотири арифметичні дії й умієш провідміняти іменник "миша", - запам'ятати назубок усі незліченні правила щоденної ґречності: як робити при знайомстві кніксен, і як за столом ніколи не брати першого кусня собі (навіть коли на солодке подають сливовий пудинґ!), і як ніколи не забалакувати першою до дорослих, а мовчати, доки вони самі не заговорять до тебе, і як розмовляти правильною й гарною мовою, без жоднісінького слова-паразита (ти ж знаєш, як важко їх позбутися, усіх отих "ну" і "карочє")... На кожен твій крок існує якесь неписане правило: порушиш - зостанешся не тільки без десерту, а й без обіду взагалі!
Атож, тогочасною Англією правила королева Вікторія, і правила вона довше за будь-кого з британських королів - аж шістдесят чотири роки: від 1837-го по 1901-й, так що ціла та доба згодом дістала в історії назву "вікторіанської". Коли англійці тепер кажуть на щось чи на когось "вікторіанський", це те саме, що сказати - незворушний і застебнутий на всі ґудзики.
Ось у таку добу й випало жити Алісі Ліддел.
Майже всі ігри тоді були тихі й малорухливі, мовби придумані зумисне, щоб діти якомога менше бігали та якомога менше зчиняли галасу Та не дуже й побігаєш у такому вбранні, як тоді одягали дівчаток - зашнуровуючи й застібаючи на сотні ґудзичків та гапличків! Найвідповіднішим для них вважався крокет - дуже поштива гра, в яку не гребувала грати навіть королева. Гравці статечно й неквапно походжали по зеленій галявці, по черзі заганяючи великими, як хокейні ключки, молотками маленькі м'ячики до маленьких пронумерованих ворітець. Але й така забава випадала далеко не щодня. Переважно чемні дівчатка просиджували тихо, як мишки, за іграми настільними - картами або шахами.
Хоч Аліса й була дівчинкою безперечно чемною і добре вчилася в школі, й слухняно завчала напам'ять десятки неймовірно нудних та повчальних віршиків із шкільної читанки, - проте вона не вельми любила довго сидіти на одному місці. Її цікавило геть усе на світі, і невситима її допитливість раз у раз брала гору над добрим вихованням.
І ось тут настав час розповісти про найголовніше. Про те, що, крім тата, мами, сестер, гувернантки й кицьки Діни, в Аліси Ліддел був улюблений і вірний друг - пан Чарлі. Тобто насправді його звали Чарльз Лутвідж Доджсон, а що він трохи затинався, то, рекомендуючись незнайомим, вимовляв своє прізвище як "До-до-доджсон", тож сестрички Ліддел і прозвали його - Додо (так зветься один вимерлий вид великих, смішних і незграбних птахів). Але пан Чарлі нітрохи на таке прізвисько не ображався, бо, сам бувши неабияким витівником, залюбки перекручував на різні лади не тільки власне ім'я, а й всі імена, назви, пісеньки й віршики, які лиш трапляли йому на слух - особливо ж довжелезні занудні поемища з Алісиної читанки.
Дівчатка падали зо сміху (а гувернантка їхня в цей час, мабуть, губи кусала від злості!), коли милий, любенький-дорогенький Чарлі-Додо починав бавити їх своїми віршовими дражнилками. Та хіба тільки дражнилками! Невтомний на прекумедні вигадки, в усіх іграх він був Алісі та її сестрам найпершим товаришем - дарма що в гості приходив як товариш їхнього тата. Адже пан Чарлі був не просто собі Додо, а професор найславнішого університету Англії - Оксфордського, і викладав математику й логіку в тому самому коледжі Христової Церкви, де Алісин тато був деканом. Ба більше - професор Доджсон мав священицький сан! І такий поважний чоловік, підтикавши довгу чорну рясу, годинами бігає по лужку та регочеться з дітлахами!
"Не інакше як світ кінчається!" - нишком обурювалась Алісина вікторіанська гувернантка, але що вона могла вдіяти?
Дорослі здебільшого таки вважали професора диваком, хоч він і написав для них силу-силенну премудрих книжок з математики й логіки. Коли скласти всі ті книжки докупи, то за все професорове життя (а помер він 1898 року, мавши 66 літ) набереться близько двохсот томиків, тобто аж п'ять полиць - ціла тобі бібліотека! І зовсім осібно - на окремій полиці - стоятимуть кілька, що не містять ні формул, ні креслень, і підписані не справжнім професоровим іменем, а псевдонімом - Льюїс Керрол. А вже [6] серед тих найосібнішими будуть оці дві повісті про Алісу, що їх ти тримаєш зараз у руках.
Усе почалося з того, що одного спекотного літнього дня пан Чарлі вибрався з Алісою та її сестрами на прогулянку човном. Той день - 4 липня 1862 то року - назавжди увійшов в історію світової літератури. Бо там, на воді, сидячи за веслами, Чарлі-Додо розповів Алісі найхимернішу казку, яку їй будь-коли траплялося чути. Так народився великий англійський письменник Льюіс Керрол.
У казці мовилося про неї саму, Алісу: про те, як вона раз погналась була за білим кроликом - і опинилася в країні, зовсім неподібній до тої, в котрій жила з татом і мамою, з усіма своїми шкільними підручниками, приписами й правилами доброго тону. В тій чудернацькій країні всі звичні земні правила що не крок летіли шкереберть: птахи й комахи, риби й звірята, і геть фантастичні поторочі, і, звичайно ж, король із королевою (без королів-бо ніяка країна неможлива, навіть якщо вона Країна Чудес), - усі навперебій варнякали казна-що й чинили глупство за глупством, ніби зумисне заповзялися передражнювати все, чого Алісу дога було навчено - цебто всі її уявлення про те, яким має бути правильний світ. Навіть у крокет там грали ціпком неправильно а вже поводилися всі, без винятку, так, ніби зроду й не чули про добрі манери! А проте, хоч би які шалені пригоди випадали та» Алісі, вона ні разу не злякалася - її й на хвилинку не полишила цікавість: а що ж буде далі? А всяк же знає: поки тобі цікаво - гра триває! (Навіть якщо це гра завдовжки в життя...)
Чарлі-Додо також це знав - хоч він і був на двадцять років старший за Алісу, але гратися за тих двадцять років не розучився як то трапляється з більшістю дорослих. Не дивно, що вони таї здружилися - професор математики і маленька дівчинка. Їхні гра в казку продовжилася й тоді, коли Аліса трошки підросла і на, усе в світі їй запраглося чимшвидше перейти зі становища маленької дівчинки, яку повчають усі, кому заманеться, до рангу доросле дами, перед якою - навпаки - всі шанобливо замовкають. Мовою шахів, що в них так часто грали Чарльз і Аліса, це зветься перейти з пішаків у королеви. І Керрол вволив це Алісине бажання, цим разом перенісши її пригоди у світ за дзеркалом, де і розігрується отака шахова партія. А в числі фігур, що супроводять дівчинку на шляху від першої до восьмої лінійки, зобразив і себе в подобі Білого Лицаря. Це він, незграба, верхи на конику, обчіпляному [7] всякою всячиною, без угаву торочить Алісі про свої дивацькі винаходи, а на прощання просить її озирнутись і помахати йому рукою... Дівчинка стає дорослою. Грі кінець - і дитячій дружбі також.
(Через багато-багато років, коли Чарльза Доджсона вже не буде на світі, а Аліса Ліддел буде старенькою бабцею, вона згадає це прохання свого Білого Лицаря - і напише про нього прегарну книжку спогадів: ніби справді озирнеться й помахає йому рукою, перш ніж переступити за останню лінію свого життя.)
Казка ця, як усе в Керрола, "з секретом". Як відомо, в дзеркальному зображенні все обертається до нас навспак. Дівчинка, яка стане перед дзеркалом, тримаючи в правій руці помаранчу, побачить, що дівчинка в дзеркалі тримає ту саму помаранчу - в руці лівій. Одна мала розумниця, коли пан Доджсон показав їй цей фокус, спитала в нього:
- А якби я стояла по той бік дзеркала, то я б тримала помаранчу в правій, правда ж?
Чарльз Доджсон засміявся і сказав, що це найкраща з усіх можливих відповідей. Справді-бо, головне, так ніким і не з'ясоване питання - по який, власне кажучи, бік дзеркала ми перебуваємо? Котра з двох дівчаток є відносно другої відображенням? Може ж, задзеркальні люди вважають своїми відображеннями -г нас, так само, як ми - їх? Чи, як про це сказано в казці, - хто кому сниться9..
Всюди у Льюїса Керрола світ дітей і світ дорослих протистоять одне одному. Невідомо, котрий із них сам письменник уважав за справжній, а котрий - за сон чи марево. Напевно відомо лиш те, що дітей Чарльз Доджсон любив далеко більше, ніж дорослих. І чи не тому мільйони дітей у цілому світі ось уже майже сто сорок років так люблять слухати ті чудернацькі історії, якими він колись забавляв свою маленьку приятельку.
Настала й твоя черга їх почути...
Оксана Забужко
Чарльз ріс старшою дитиною в сім'ї, у нього було три брати і сім сестер.
Коли Чарльз закінчив школу, батько отримав листа, в якому директор школи писав, що знання його сина вражаючі для його років.
В Оксфорді, в коледж Крайст Черч (що означає Дім Христа) Чарльз Латвідж Доджсон вступив у віці дев'ятнадцяти років, а залишив його шістдесятирічним. В коледжі він провів сорок сім років. Майже сорок з них викладав математику.
Як всі дорослі, що залишились в душі дітьми, він був занудою. А ще його вважали диваком. При своєму духовному званні диякона, без якого Чарльз Латвідж Доджсон не зміг би взагалі викладати в цьому коледжі, він захоплювався театром, був чудовим фотографом та дуже любив писати.
Доджсон списував цілі купи паперу. Це були щоденники, які Чарльз вів дуже пунктуально протягом усього життя.
У 1855 році місце декана Крайст Черч Коледжу зайняв Генрі Лідделл. Він привіз з собою чотирьох дітей.
З дівчатками Лідделл Чарльз Доджсон дуже потоваришував. І хоч все життя страждав від невпевненості і нерішучості, а лекції читав рівним механічним голосом, він у присутності дітей ставав зовсім іншим.
1 липня 1862 року під час прогулянки човном по невеличкій річці, що неподалік від Оксфорда, Доджсон почав розповідати дівчаткам казку про пригоди Аліси, названої так за ім'ям однієї з них — десятирічної Аліси Лідделл, що була його улюбленицею.
Казка дівчаткам сподобалась, під час наступних прогулянок і зустрічей вони неодноразово вимагали продовження. З щоденника письменника відомо, що він розповідав свою «нескінченну казку», а іноді малював своїх героїв у дивних ситуаціях, що випали на їхню долю.
Згодом Аліса попросила Доджсона записати для неї казку: «Нехай у ній буде якнайбільше різних нісенітниць» — просила дівчинка. Що він і зробив, просидівши над рукописом всю ніч. І так як одну з дівчаток звали Аліса, Доджсон вибрав для написаної ним історії назву «Аліса в Країні Див». Коли через декілька років один з його приятелів наполіг на її публікації, він був ображений такою пропозицією. Як, він, професор математики Оксфордського університету, може оголосити всьому світу, що написав казку-нісенітницю для дітей? Тому казка і була опублікована під псевдонімом. Автор все життя соромився, що написав одну із найзнаменитіших книг у світі.
Виконавши прохання маленької Аліси Лідделл, і написавши казку, Чарльз Латвідж Доджсон став Льюїсом Керролом. Керрол — це інший Доджсон — зовсім не той, що читав лекції з математики. Керрол — це якщо хочете, тільки дзеркальне відображення реального Доджсона, його друге «Я», його посмішка, що відкрила колись маленькій дівчинці Алісі загадкову, незрозумілу, дивовижну і зовсім ні на що не схожу Країну Див. Це було царство смішної, безглуздої, яскравої нісенітниці, в якому Керрол безтурботно грав словами, поняттями і навіть цілими літературними творами, створюючи неповторні, блискучі пародії.
Так що не Чарльз Латвідж, а саме Льюїс Керрол відкрив «новий жанр» казок, що набагато фантастичніші, ніж казки Андерсена. Казок, дійсно, дуже-дуже англійських. До того англійських, що їх переклад на інші мови довгі роки був і на сьогоднішній день залишається дуже важкою, і майже, непосильною справою. І хоч Аліса давно мандрує по всьому світу, кругом вона залишається іноземкою: цікавою, яскравою, привабливою, але все ж іноземкою.
І тільки на батьківщині — в старій добрій Англії — Алісу люблять набагато більше інших книг, давно розібравши її на численні прислів'я, приказки і з вдячністю повторюють ім'я її творця — Льюїса Керрола. Уже багато років, і не тільки в Англії, де «Аліса» є дитячою книгою номер один, але і у всьому світі, прекрасно знають ім'я її автора — Льюїса Керрола. Того самого Керрола, що був тільки посмішкою оксфордського викладача математики. Посмішкою, що півтора віку витає сама по собі, звеселяючи дітей і збурюючи розум поважних вчених.
Популярність «Аліси в країні див» росла рік за роком і на сьогодні вона залишається одною з найулюбленіших дитячих книг в усьому світі.
Математика
Оскільки Керрол був математиком в Крайст-Черч, було висунуто припущення, що в тексті цієї книжки та Аліси в задзеркаллі існують посилання та використовуються математичні поняття; наприклад:
- У розділі 1, «Униз і вглиб кролячою норою» під час зменшення, Аліса філософськи проголошує, що в кінці, можливо, вона зовсім зникне, «ще зійду нанівець, як свічка»; це міркування може відображати поняття границі функції.
- У розділі 2, «Озеро сліз», Аліса намагається виконати множення але отримує дивні результати: «Отже: чотири по п'ять дванадцять, чотири по шість — тринадцять, чотири по сім — е, так я ніколи не дійду до двадцяти!» в цьому фрагменті показано використання різних основ та позиційних систем числення (4 x 5 = 12 у 18-вій системі числення; 4 x 6 = 13 у 21-ій системі. 4 x 7 могло б бути 14 у 24-ій системі, в тому ж порядку).
- У розділі 5, «Що порадила гусінь», Горлиця стверджує, що маленька дівчинка насправді якась змія, оскільки і маленька дівчинка і змії їдять яйця. Це твердження ґрунтується на загальному понятті абстракції, широко поширеному в багатьох галузях науки, наприклад, в математиці його використовують для заміни змінних.
- У розділі 7, «Божевільне чаювання», Березневий Заєць, Капелюшник і Соня наводять кілька прикладів, в яких семантичне значення твердження A не ідентичне антиметаболі A (наприклад, «я бачу, що їм» і «я їм, що бачу»); в логіці та математиці, це відповідає зворотному відношенню.
- Також в розділі 7, Аліса розмірковує над тим, що зміна місця за круглим столом знову призводить назад. Це спостереження за операцією додавання в кільці цілих чисел за модулем H.